English French German Spain Italian Dutch Russian Portuguese Japanese Korean Arabic Chinese Simplified

Тренінг для батьків "Я допомагаю дитині бути у родині!"


12 та 19 листопада у приміщенні тренінгового центру Обласної бібліотеки ім. Ольжича, БО "Планета для дітей" провела короткостроковий тренінг "Я допомагаю дитині бути у родині!". Учасниками тренінгу були прийомні батьки із різних районів Житомирської області: Ємільчинський, Ружинський, Любарський, Черняхівський, Радомишльський, Новоград-Волинський, та інші. Під час зустрічі були розгляуті наступні теми:
- Схожість та відмінності між різними формами сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
- Розуміння важливості батьків та сім’ї для розвитку дитини.
- Причини переміщення дитини з сім’ї.
- Дитина в сім’ї. Перша доба.
- Етапи розвитку дитини.
- Фактори, що спричиняють затримку в розвитку дитини
-Ролі батька та матері в розвитку дитини.
- «Що таке виховання, сімейне виховання»
- Характеристика різних видів сімей.
- Заохочення і покарання
-Типові помилки батьків.
- Налагодження взаємин з дітьми.
- Шляхи залучення дітей до стосунків, що триватимуть усе життя.
Всі учасники отримали нові знання та досвід, який зможуть примінити в своїх сім’ях, мали можливість поспілкуватися на актуальні сімейні теми щодо виховання прийомних сімей. Досвід кожного учасника виявився дуже корисним для інших учасників тренінгу. По завершенню кожен учасник отримав пам’ятку батьків та сертифікат.
Захід проведено за підтримки:
БО "Львіська освітня фундація", обласна служба у справах дітей ЖОДА, Обласної бібліотеки ім. О.Ольжича.



Ілюзія захисту



Галина Постолюк, директор МБФ "Надія та житло для дітей в Україні"
 29 жовтня, 00:00
 Фото Олександра Гляделова

 У червні 2016-го я в черговий раз заїхала в гості в наш малий груповий будиночок "Мій дім".  Серед знайомих облич побачила новенького. Максим, привітно усміхаючись, запросив у дім, з гордістю показав свою кімнату і розповів, як йому живеться в маленькій громаді однолітків і дорослих наставників. А ще півроку тому він опускав очі, майже не підводив голови, соромився свого вигляду, не знав, як поводитися, і з острахом відповідав на запитання.  Максимові 16 років. 13 з них він прожив в інтернатах. Коли йому було три, він застудився. Мама відвела його до лікарні і вже не забрала звідти. Далі доля, а точніше дорослі, наділені владою правом ухвалювати рішення, визначали його життя.  Максим Спочатку — дитячий будинок, до якого невдовзі потрапила і його старша сестра Аня. Через вираз обличчя (вроджена вада очей) Максима часто дражнили, і він щоразу кидався на кривдника з кулаками. Коли пішов до школи, ситуація ускладнилася ще більше. Аби позбутися незручного учня, йому постановили діагноз "легка розумова відсталість" і відправили до спеціальної школи-інтернату в інший район, за сотню кілометрів від дитбудинку. Хоче Максим цього чи ні, ніхто не запитував, як і його сестру, якій не дали навіть попрощатися з братом. У новому інтернаті хлопчик жив вісім років. Спершу, як міг, виявляв непокору: плакав, просився до сестри, мовчав і відмовлявся їсти, але згодом змирився, бо всі зусилля були марні, хіба що гнівили вихователів.  "Іноді ми виходили за межі інтернату, коли вихователі брали нас працювати до себе на город. А інколи просто втікали поїсти фруктів. Коли достигали вишні, обривали їх з дерев. Дуже хотілося яблук, кавунів... Так хоч село побачили, де інтернат стоїть. Після, звичайно, нас карали…", — згадує Максим. Після восьми років хлопця перемістили до спеціального інтернату вже в іншому районі. Коли я спитала Максима, чому, на його думку, його перевели до іншого інтернату, він відповів: "Не знаю, мені ніхто цього не пояснив…Одного дня прийшла директорка і сказала, що хоче взяти мене з собою на нараду в місто. Приїхали, а там інший директор. Посадив у машину і сказав, що забере на канікули до себе в інтернат. Коли канікули закінчилися, я прийшов до нього, питаю: "Коли мене повернуть?" Мені сказали, що ніколи, що я тут назавжди. Навіть із друзями не попрощався".  Отак, без будь-яких пояснень, дитину, наче якусь річ, переміщають з одного місця в інше.  Минулого року з боєм нам вдалося забрати Максима в малий груповий будиночок. Виявилося, що зовнішні вади обличчя, виправити які ніхто навіть не пробував, це не єдина проблема. В результаті хронічного отиту він майже втратив слух. За словами Максима, він неодноразово казав вихователям в інтернаті, що в нього болять вуха, але ніхто нічого не робив, тому жалітися перестав.  Історія Максима — про те, як працює система захисту дітей в Україні, які в ній професіонали і чиновники, якими законами вони керуються і які варіанти вибору приготували для дітей, що потребують їхнього захисту і допомоги. І якщо зануримося в це глибше, то зрозуміємо: дитина є заручником цієї системи і засобом, який її живить. Це завдяки їй дорослі мають роботу і зарплату.  У ставленні до дитини, розумінні її потреб у системі мало що змінилося з радянських часів. За всі ці роки були тільки фрагментарні позитивні зміни — як-от створення прийомних сімей і ДБСТ, підтримка національного всиновлення, створення окремих послуг, проте не було закладено основ для запобігання неблагополуччю в сім'ї, професійної роботи всіх структур і фахівців щодо забезпечення прав дітей. Як і раніше, найпоширеніша реакція держави на бідність, наявність порушень психофізичного розвитку в дітей, асоціальну поведінку батьків — влаштувати дитину до інтернату. Замість зміцнення родин, створення умов, за яких батьки можуть належно піклуватися про своїх дітей, держава часто перебирає на себе роль батьків у догляді й вихованні дітей — роль, з якою вона не справляється. Попри те що численні міжнародні дослідження доводять: інтернати завдають непоправної шкоди розвитку дитини і, з погляду дотримання прав людини, прирівнюються до місць позбавлення волі, попри те що в українських ЗМІ дедалі частіше з'являються жахливі історії про зловживання, насильство й навіть убивства в інтернатах, про невлаштованість випускників, — кардинальних заходів для зміни ситуації не вживається. Політичні еліти мовчать: діти ж бо не є електоратом, вони — лише майбутнє держави, тому нехай про них подумають ті, хто прийде керувати державою завтра.  У кабінетах чиновників роками чуємо одну й ту саму риторику на кшталт: "реформування інтернатів не на часі", "ми не можемо відмовитися від інтернатів", "куди ми подінемо дітей?", "є такі сім'ї, де дітей небезпечно залишати", "інтернати потрібні для дітей з інвалідністю" тощо. На жаль, не настає прозріння і не з'являється ентузіазм у держслужбовців міністерств і після візитів до країн, де відповіді на всі питання давно знайдено й успішно впроваджуються реформи національних систем захисту дітей.  Самозбереження системи Організація Hope and homes for Children ("Надія і житло для дітей") щойно завершила обробку й аналіз даних, зібраних під час дослідження системи захисту дітей. Ми робили це для того, щоб оцінити реальну ситуацію в системі інтернатного виховання, виявити причини й наслідки потрапляння дітей до інтернатів, щоб зібрати докази і бути більш переконливими в лобіюванні необхідних змін, бо державна статистика й офіційні звіти не дають повної картини справжньої ситуації.  У процесі дослідження ми зібрали дані з 663 інтернатних закладів, що належать до сфери управління трьох міністерств, а також інформацію про наявність послуг і спеціалістів для підтримки сімей з дітьми в регіонах. Крім того, провели глибинне дослідження стану забезпечення прав дітей у десяти інтернатах різного типу.  Якщо говорити коротко, то аналіз отриманих та опрацьованих даних підтверджує: нинішня система захисту дітей перебуває у стані стагнації і фікції реформування — коли речі не називають своїми іменами, коли байдуже, куди витрачаються державні кошти, коли неважливо, яким буде результат для дітей і майбутніх поколінь, і коли переважає інертність задля самозбереження самої системи. Система інтернатних закладів вражає своїми масштабами — їхня територія становить 48,6 кв. км і сумірна з площею обласного центру. Ціле місто для життя дітей в ізоляції, за суворими правилами і розпорядком; "територія", яку населяють майже 100 тис. дітей і 68 тис. працівників.  Практично в усіх інтернатах режим дня розписано по годинах. У дітей майже не залишається вільного часу для себе, зазвичай вони виконують однотипні завдання, які їм дають вихователі, без урахування індивідуальних потреб і уподобань дітей.  "У кожного з нас є своя зубна щітка і склянка для полоскання зубів. Зуби чистимо кожен день. Купаємося раз на тиждень — у суботу. І в нас є тепла вода. Хоча шампунь нам видають один на групу. Але все треба питати у вихователя: чи можна митися і коли чистити зуби, інакше можуть насварити" (з інтерв'ю вихованця школи-інтернату). "Діти стомлені. Попри те, що зараз канікули, вони все одно живуть по режиму. Власних дітей ми жаліємо: під час канікул і на вихідні дозволяємо довше поспати, відпочити. А тут діти живуть за графіком, хочеш не хочеш, а о 7.00 маєш встати, бо якщо о 8.00 не поснідав протягом півгодини, то потім будеш голодний аж до обіду. А ще в дітей майже немає власного часу, який вони можуть присвятити лише собі. Все життя за розкладом і для всіх…" (зі слів учителя спеціальної школи-інтернату). Більшість закладів створено ще за радянських часів. Є побудовані аж у 30-х рр. минулого століття. Здеьільшого заклади розраховані на велику кількість дітей — від 100 до 400. Умови проживання в них, незважаючи на інвестовані державою і спонсорами ресурси, незадовільні і часто такі, що принижують гідність. В одній спальні сплять від 6 до 16 дітей. З меблів — тільки ліжка, іноді ще одна шафа і стіл на всіх. Наші спеціалісти, які вивчали ситуацію в окремих інтернатах, вказують на нестачу душових і туалетних кімнат (а ті, що є, часто не мають шторок і перегородок), їхній антисанітарний стан, непрацюючі крани, неприємний запах у приміщеннях тощо.  "У спальному корпусі для дітей середніх та старших класів не працює туалет у приміщенні, діти змушені ходити у вуличний, який знаходиться в антисанітарних умовах. Біля туалету важкий запах, не зачиняються двері, немає туалетного паперу. Для персоналу збудований новий туалет, і він зачиняється на замок" (школа-інтернат для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування). З 6,4 млрд грн, що йдуть з державного бюджету на утримання інтернатів, безпосередньо на потреби дітей витрачається менше ніж 15%. У середньому на харчування однієї дитини припадає 18 грн на день, на одяг — 3 тис грн на рік, на ліки — взагалі копійки. А левова частка всіх коштів (70% від загальної сум) йде на заробітну плату працівників. То хто ж основний бенефіціар системи? Отримані дані розбивають усталені міфи й аргументи захисників інтернатної системи стосовно того, що діти певних категорій потребують тих чи інших закладів, бо, мовляв, тільки там їм можуть надати професійну допомогу. Один з таких міфів — що в інтернатах переважно діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування. Насправді їх лише 9%. Усі інші — це діти, які перебувають в інтернатах за заявою батьків з причин бідності, складних життєвих обставин або неможливості отримати освіту, медичні й реабілітаційні послуги за місцем проживання. В наповненні інтернатів "допомагають" психолого-медико-педагогічні консультації — ще один орган-рудимент радянського минулого, який створено ще 1949 року (для відбору дітей у допоміжні школи) і до складу якого входили члени Комуністичної партії. Ці комісії ставлять дитині своєрідне тавро — діагноз, що відкриває пряму дорогу до спеціального інтернату. За їхніми рекомендаціями до закладів направлено 47 тис. дітей. Це "завдяки" їм наш Максим пішов по етапу інтернатних закладів.  І ось коли діти, які мають порушення психофізичного розвитку або ж, як у випадку Максима, з приписаним діагнозом, потрапляють до спеціальних шкіл-інтернатів, то тут, за словами вчителів і лікарів, вони мають отримати висококваліфіковану допомогу, реабілітацію і спеціальну освіту, заради чого їх і забрали з сім'ї. Насправді ж, після аналізу складу персоналу і наявних фахівців цих закладів, виникають сумніви у їхній здатності задовольнити потреби дітей у розвитку. Наприклад, на одного логопеда припадає майже 100 дітей, на дефектолога — 30, психолога — 118 дітей. З 218 спеціальних інтернатів в 11 взагалі немає дефектологів, а в 74 — логопедів.  Загалом у процесі інтерпретації отриманих даних виявилося багато речей, що не піддаються розумному поясненню й логіці. Для мене завжди було загадкою, для чого потрібні санаторні школи-інтернати? Чому з хворобою шлунка, органів дихання тощо треба їхати подалі від дому до інтернату, а не лікуватися в лікарні, перебувати вдома і навчатися у звичайній школі? Як можна говорити про якісне лікування та реабілітацію дітей із захворюваннями серця в сільській санаторній школі-інтернаті, де не те що кардіолога — звичайного лікаря немає? І як так виходить, що в населеному пункті, де розташований інтернат, виявляється найбільше дітей із захворюваннями, що відповідають профілю закладу? Насправді тут, як і в інших закладах, основними причинами влаштування дітей є бідність і неблагополуччя в родинах, а з боку системи — це необхідність наповнити інтернати дітьми.  Можливості ж наповнення розширюються з кожним роком. Такою розгалуженою ця система не була ще ніколи — дев'ять типів закладів, які, своєю чергою, поділяються на 33 (!) види. Навіть експертам, які в темі, складно в ній розібратися, а деколи й узагалі неможливо.  Як, скажімо, пояснити створення інтернатів для дітей, що потребують соціальної допомоги, дітей з бідних сімей? Адже тільки офіційно понад 2 млн дітей в Україні (30% від загальної чисельності дитячого населення) живуть за межею бідності. Тож гіпотетично всі вони можуть перебувати в таких закладах. Фактично держава пропонує батькам "полегшення": нащо вам думати, як вибратися зі скрути? Віддайте дитину до інтернату. І дарма що за Конституцією на повне державне утримання мають право лише діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування. І знову ж таки, як правило, такі заклади заповнені дітьми, що походять з території, де розташований заклад. Наприклад, в одному з таких обласних закладів зі  149 дітей 107 були місцеві.  У сільській місцевості і невеликих містечках інтернати часто виконують роль так званих містотвірних підприємств. Вони є чи не єдиним місцем працевлаштування.  "Під час відвідування інтернату до нас підійшов чоловік, який назвався депутатом сільської ради, зі словами: "це ви приїхали інтернат закривати? Ви знаєте, його закривати не можна. Це стратегічний об'єкт, тут так багато наших людей працює. Де вони знайдуть роботу в селі.." (з дослідження у загальноосвітній школі-інтернаті). Більше дітей — більше грошей. Саме за цим принципом фінансуються всі заклади, а якість роботи та її результати тут ніяким боком не зачеплені. Величезні приміщення інтернатів, 90% з яких перебувають в обласному підпорядкуванні, нині напівпорожні. Але ж їх треба утримувати і платити зарплату персоналу, який доведеться скорочувати, якщо дітей буде мало.  Що ж робити профільним департаментам обласних адміністрацій і керівникам закладів в умовах, коли кількість сиріт у закладах зменшується, і до того ж згори дедалі частіше вимагають реформування?  Те, що відбувається впродовж останніх років з так званим реформуванням закладів, не можна назвати інакше, ніж боротьбою за виживання і пристосування, що зовні виглядає як некерований процес. 345 керівників зазначили, що провели реформу закладів. Ось те, що змінилося в результаті "реформування": тип закладу (за рахунок розширення категорій і віку дітей); назва (бо в окремих випадках додалися денні реабілітаційні послуги). Поширений шлях — реорганізація інтернату для сиріт у спеціальну школу-інтернат. Є такі, що пішли ще далі: інтернат, який учора був закладом для сиріт, де вони проживали і навчалися до 9 класу, сьогодні перейменовують у спеціалізовану загальноосвітню школу-інтернат I—III ступенів — ліцей інформаційних технологій. Ще півтора року тому в цьому інтернаті, що розрахований на 260 дітей, їх було лише 28. І громада міста, в якому він розташований, просила передати заклад місту для розміщення там школи. Однак в обласного департаменту освіти — свої інтереси, і там придумали, як триматися на плаву й далі — зробити так, щоб діти були тут якомога довше, до 11 класу. Ще трохи дітей прибуло з Луганської області, а щоб усе виглядало пристойно, назвали інтернат ліцеєм інформаційних технологій.  Прикладів абсурду багато. Наприклад, перепрофілювання спеціальної школи-інтернату в гімназію для обдарованих дітей з сіл або дітей з бідних чи малозабезпечених сімей. Виникає запитання: чому обдаровані діти з бідних сімей не можуть бути разом з іншими дітьми? Інтересам системи підпорядковані також намагання керівників закладів тримати дітей якомога довше, не встановлювати статусів, щоб діти не повернулися в сім'ї, не були всиновлені, влаштовані у прийомні сім'ї або віддані під опіку. Особливо злочинно це щодо маленьких дітей у будинках дитини, які страждають у таких закладах найбільше. Два місяці тому ми забрали з будинку дитини Артема, якому встановили статус і знайшли нових батьків. До того він жив там п'ять років, і мати не провідувала його жодного разу. Ні директорові закладу, ні службі у справах дітей не було діла до того, що дитині життєво необхідна сім'я. І це при тому, що в країні черга з охочих усиновити маленьку дитину. Таких випадків чимало, і найстрашніше те, що за це ніхто несе відповідальності.  Соціальні служби, служби у справах дітей та інтернати працюють паралельно. За даними нашого дослідження, жодна сім'я, з якої дитина потрапила до інтернату через складні життєві обставини, не перебувала під соціальним супроводом. В дійсності жодна із цих служб не працює на те, щоб повернути дитину з інтернату в сім'ю.  Інтернати укріплюються і всіляко себе захищають, у той час як на місцях кількість послуг і видів допомоги сім'ям не збільшується, а кількість фахівців катастрофічно зменшується. У порівняні з 2013 роком кількість фахівців із соціальної роботи в громадах скоротилася на 64%, а працівників служб у справах дітей — на 19. У загальноосвітніх шкільних і дошкільних закладах інклюзивними формами навчання охоплено менше ніж 2% дітей від реальної потреби. Місцева влада на місцях і рада б надавати соціальні послуги, але ж для цього сама мусить знайти кошти. Та й без вказівки згори, як відомо, краще нічого не робити, бо за ініціативу можуть покарати.  "У нас у державі за кожну таку ініціативу можна отримати кримінальну справу. Крім загальних гасел, ми не маємо чітких функцій у законодавстві. Немає законодавчих актів щодо того, як створювати послуги. Я розумію своїх колег: дитину легше направити в інтернат. Хоча вона повернеться через 5 років, і тоді вирішувати проблему буде ще важче. У минулу каденцію я, як сільський голова, відправила п'ятеро дітей з однієї сім'ї в інтернат. Зараз вони всі повертаються, і це просто катастрофа: працювати не хочуть, народжують дітей, почалися крадіжки по селу… з однієї проблеми стало десять"  (з інтерв'ю сільського голови).  Щороку понад 12 тис. дітей випускаються з інтернатних закладів після закінчення школи. Можемо припустити, що за 25 років незалежності України з інтернатів вийшли в доросле життя близько 300 тис. дітей. За нашими оцінками (і це підтверджують міжнародні дослідження), менше ніж 10% вихованців інтернатів успішно соціалізуються і влаштовуються в дорослому житті. Тож виходить, що 270 тис. випускників поповнили "армію" безхатченків, безробітних, дезадаптованих громадян, які потрапляють під вплив кримінального середовища і як наслідок — до місць позбавлення волі. Випускники інтернатів у переважній більшості, як і їхні сім'ї, стають клієнтами соціальних служб і потребують подальшої опіки, утримання з боку держави. Для своїх дітей вони часто обирають такий самий шлях — віддають до інтернатів. За результатами нашого дослідження, 20—30% дітей в інтернатах мають батьків, які в минулому теж були вихованцями інтернатів. Тобто йдеться про втрачені покоління, сотні тисяч людей, які несуть на собі відбиток державного колективного виховання в інституції.  Таким є справжній соціально-економічний ефект від мільярдних вкладень платників податків у систему, що змушує дітей страждати. Українська влада повинна нарешті це визнати. Якби в нас була створена комісія з розслідування зловживань щодо дітей у державних закладах, ми отримали б не менш вражаючий документ, ніж доповідь судді Райана (2009 р.), де зібрано свідчення колишніх вихованців, які зростали в церковних притулках Ірландії з 1920-го по 1990 рік. Ідеться про масовий характер зловживань фізичного й психологічного характеру, сексуальну наругу й відсутність турботи про дітей у закладах. Багато задокументованих випадків перейшли в ранг судових справ, коли потерпілі вимагають компенсації від держави за насильство, якого вони зазнали в дитинстві. Оприлюднення й відкрите обговорення доповіді викликало широкий резонанс у суспільстві, що мало наслідком публічне визнання урядом Ірландії своєї провини і перегляду засад державної політики щодо дітей.  Що робити і на що сподіватися?  Під час роботи над звітом за результатами дослідження мене не полишало відчуття, що за останні роки вже стільки писано-переписано в різних документах, концепціях, стратегіях — і що робити, і які пріоритети визначати, і які послуги створювати, і в якому напрямі реформуватися…  То чому ж усього цього не роблять? Хай як банально це звучить, але — немає тієї горезвісної політичної волі, що оформлена в чітке бачення і слова прямої дії; відсутній розподіл завдань між усіма гілками влади; не створено одного координаційного центру, в якому були б зосереджені повноваження і відповідальність за дотримання прав дітей. Наразі все розмито: формулювання в законах, процедури, сфери міністерств і влади на місцях — усе, щоб виправдати сам процес заради процесу й уникнути відповідальності. Кожне міністерство забезпечує права дітей по-своєму, а координаційна функція Мінсоцполітики — скоріше фікція. Лідери приходять на певний час і, найчастіше, не відповідають за попередників, бо наступність не в традиціях нашої влади. Вони хочуть швидкого результату, який можна пропіарити за їхньої каденції, а будувати нову систему — це довго й складно. На думку спадає аналогія зі зведенням готичних соборів, жоден з яких не будувався менше ніж сто років. Тобто жоден з архітекторів не міг бачити втілення свого задуму за життя, але це не впливало на його втілення: приходили наступники, які продовжували будівництво.  Є надія, що будуть у владі люди, котрі мислитимуть по-державному, залучатимуть професіоналів і громадські організації до реформ, результатом яких стане реальне поліпшення життя дітей. А ще більше я сподіваюся на зовнішній тиск (бо, як показує життя, у нас це необхідна умова для структурних змін), на те, що реформа системи захисту дітей і деінституціалізація стануть предметом перемовин з міжнародними структурами, які надають Україні допомогу. Все це не менш важливо, ніж боротьба з корупцією і комунальні тарифи.  А як же доля Максима? Позаду вже дві операції, попереду ще одна — і справдиться його мрія мати зовнішній вигляд як у звичайних дітей, не соромитися власного обличчя. Сестра Аня часто заходить у гості і дуже радіє за брата. Позбувся Максим і діагнозу, якого насправді ніколи й не було. Він вчиться у звичайній школі і готується стати чоботарем, створювати власні моделі взуття. Незважаючи на скалічене дитинство, на те, як дорослі його зраджували, Максим ні на кого не тримає образи і не хоче мститися. Навіть мамі усе пробачив і нещодавно зустрівся з нею. Залишилося тільки одне: "Я хотів би зустріти ту жінку, яка написала мені діагноз і відправила в інтернат. Я спитав би її: "За що?" 

Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/SOCIUM/ilyuziya-zahistu-_.html
Зустріч учасників Коаліції з питань реформування 
системи захисту дітей в Житомирській області

03 листопада 2016 року відбулась зустріч учасників Коаліції зпитань реформування системи захисту дітей в Житомирській області. Наразі коаліція нараховує 10 партнерів. Важливо, що підтримку нашій діяльності вже висловила міська Служба у справах дітей. Завдяки ініціативі начальника Служби у справах дітей міста, у жовтні нам вдалося провести зустріч із заступником мера Житомира на тему створення у місті Центру соціальної підтримки дітей та сімей, який би надавав підтримуючі послуги виключно дітям та сім’ям Житомира.
Це перший крок на шляху до того, щоб розпочати спочатку в місті, а потім і в області процес комплексної реформи системи захисту дітей, в результаті якого кожна дитина та сім’я області зможе отримати якісну підтримку у кризі там, де вони живуть та жодна дитина не страждатиме від непоправних наслідків інтернатного догляду.
Наразі ми, як коаліція громадських організацій, маємо консолідувати власні ресурси та зусилля, визначити ключові напрямки нашої роботи в регіоні для впровадження тут якісних реформ у сфері захисту дітей, та напрацювати спільний план реалізації наших амбітних цілей та створення міцного підґрунтя й опори для відкриття у найближчому майбутньому у місті Житомир Центру соціальної підтримки дітей і сімей та подальше поширення його досвіду й моделі роботи  на всю область.




"Майбутнє залежить від тебе!"



20 жовтня, з 10:30 до 14:00, на стадіоні "Спартак", БО "Планета длядітей" спільно з партнерами провела товариську зустріч футбольних команд вихованців інтернатних закладів Бердичіва та Новоград-Волинського, Житомирського військового інституту та «Поліції Житомира».
Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування особливо потребують наших інвестицій у вигляді уваги, піклування, та підготовки їх до самостійного відповідального життя. Спортивний захід «Майбутнє залежить від тебе!» покликаний мотивувати дітей-сиріт до правильного життєвого шляху, який включає в себе здоровий спосіб життя, заняття спортом, прагнення перемагати, побудова командних відносин, тощо.

Партнери заходу:
-         Управління освіти та науки Житомирської облдержадміністрації;
-         Житомирська обласна федерація футболу;
-         МФК «Житомир»;
-         Стадіон «Спартак»;
-         Ресторан швидкого харчування «Макдоналдс»;
-         «Поліція Житомира»;
-         Житомирський військовий інститут ім. С.П. Корольова.






 «Ми на цій землі, щоб зробити свій внесок.

А інакше навіщо ми тут?» Стів Джобс
Відкриття буккросинг-зони у Житомирі
25 вересня 2016 року БО "Планета для дітей, за підтримки Німецького товариства GIZ, у парку культури та відпочинку ім. Ю. Гагаріна відкрила буккроссинг-зону. Що таке "буккроссинг"? - це рух, який налічує 800 000 учасників по всьому світу. Буккроссинг - це книжковий клуб, який стирає межі простору і часу, це об’эднання людей, які ламають стереотипи. Перед відкриттям буккросинг-зони було проведено флеш-моб "Книжкова хвиля".





"Книги - кораблі думки, що мандрують по хвилям часу і дбайливо несуть свій дорогоцінний скарб від покоління до покоління". Френсіс Бекон.
Участь у проекті "Майстерня міста Житомира"


У вересні 2016 року БО "Планета для дітей" в рамках проекту "Майстерня міста Житомира"
провела симуляційну гру "Альфа-Бета", метою якої було залучення дітей до життя міста. Діти мали змогу виявити актуальні проблеми Житомира, та розробили проекти для їх вирішення.
Ми пишаємося цими дітьми,тому що в написаних ними проектах проявлена любов до Житомира та  патріотизм до України. наше місто дійсно багате на активну, стратегічну, креативну, патріотичну молодь!








7, 8 жовтня БО "Планета для дітей" спільно з партнерами: обласна бібліотека ім.О.Ольжича, ГО "Одна Надія", комісія української греко-католицької церкви у справах родини провела тренінг "Наставником може бути кожен!" для потенційних наставників для дітей-сиріт,тадітей позбавлених батьківського піклування.
Проблема сирітства на Україніє дуже актуальною сьогодні. Длядитини-сироти є дуже важливим мати старшого друга, наставника, який підтримає дитину в кризовий період життя, стане для неї підтримкою та допоможе підготуватися до самостійного життя. Тренінг мав наметі підготувати таких наставників. 

День1. Розглядали теми: система захисту дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування в Україні. Етапи переміщення дитини із сім’ї до державних закладів. Особливості розвитку дітей-сиріт. 
День 2. Розглядали теми: роль наставника у житті дитини, особливості взаємодії наставника та вихованця, ресурси наставника у роботі з сиротою, формування навичок самостійного життя дітей-сиріт.